Ошибка
  • JUser: :_load: Не удалось загрузить пользователя с ID: 344
Вторник, 18 Февраль 2020 06:30

Держава в реанімації? Як зробити Україну успішною

Відносини між громадянами і державними інститутами в Україні потребують серйозних змін, як і самі державні інститути.

Об этом сообщает Роспрес


Старі рецепти більше не працюють. Чергові перезавантаження не дають швидких результатів. А закордонні протоколи лікування часто не підходять українському держуправлінню.


Що може врятувати пацієнта?


Українці не поважають державні інститути. Можливо, тому що їх постійно намагаються трансформувати – невідомо в що. Або пропонують взагалі знищити через їхню неефективність та надмірність, бо вони "жеруть" податки громадян.


Але немає простих відповідей на складні питання. І сильна держава не може існувати без сильних інститутів. Інакше, це просто територія, яку швидко опанують спритні сусіди.


Українці не довіряють чиновникам. Адже ззовні завжди краще видно. Як у футболі, коли кожен вболівальник думає: "Ну, я б тут точно забив чи віддав пас, якби був на полі". Але насправді ми мусимо поважати держслужбовців. Вони роблять свою роботу кожного дня для кожного з нас. Часто справді недостатньо ефективно. Але без них ми просто припинимо існування як держава.


Відсутність поваги та довіри постійно штовхає до пошуку рішень – як зробити державні інститути спроможними, держслужбовців – ефективними, а реформи – успішними.


Один з найпоширеніших трендів останніх років – залучати на держслужбу представників бізнесу. Якщо їм вдалось там, вийде і тут.


Але це ілюзія. Існує величезна різниця між макро- та мікро- рівнями, між створеннями ринків і правил та роботою малого, середнього або великого бізнесу за вже існуючими правилами.


Крім того, бізнес продовжує існувати в парадигмі максимізації прибутків. У той час як держава прагне максимізації доходів від оподаткування, що означає більше податків і менше прибутку для бізнесу.


І таких ілюзій у нас багато. Це як одразу стрибнути в останній вагон швидкісного потягу світової економіки, маючи лише бажання та загальне уявлення про те, як розвинені країни вибороли своє місце в світі. Ніхто не замислюється над їхнім шляхом – десятиріччями злетів та падінь, війнами, пошуками оптимальної моделі та національного консенсусу.


Нам здається, що все це ми можемо зробити за декілька років. Треба просто брати і копіювати. Французька модель. Британська модель. Американська модель. Результати від копіювання очевидні.


Більше того, наша співпраця з МВФ триває з 1997 року. Змінилося вже багато урядів, парламентів, президентів, різних програм, проведена купа реформ, проте результати говорять самі за себе.


За показниками ВВП на душу населення, купівельною спроможністю, загальним обсягом ВВП в доларовому еквіваленті ми поки що не змогли досягти навіть рівня розвитку, який у нас був в 1991 році. Цифри – доволі вперта річ, як не крути.


Метою програми МВФ, яку ми наполегливо просимо раз за разом, є вихід з програми з МВФ. Проте нічого такого не відбувається. І ми продовжуємо обирати "останню надію", сподіватися на кредитора, забуваючи про самих себе, про власні плани, трудові та інтелектуальні ресурси.


Якщо провести аналогію з хворим, то ми стабільно в реанімації, де нам штучно підтримують життєдіяльність основних органів. Чи це не шлях до атрофії? І чому все це з нами відбувається?


Можливо, тому що взаємовідносини громадянина і держави все ще будуються на принципі максимального невтручання з одночасним бажанням отримувати максимум. Держава хоче податки, а громадяни – інфраструктуру, безпеку і сервіси.



Loading...





При цьому основний парадокс полягає у тому, що навіть не сплачуючи податки, громадяни все одно вперто вимагають належної якості державних послуг.


Майже ніхто не замислюється над тим, що, наприклад, кожна друга гривня в нашій економіці перебуває поза сферою оподаткування. У ній дефіцитний пенсійний фонд, ями на дорогах, борги, які ми нескінченно акумулюємо, перекладаємо, розтягуємо та багато іншого.


З цих грошей живиться політична, економічна та силова корупція, створюються партії, купуються та захоплюються активи. А ми все ніяк не збагнемо, чому в результаті боротьби з корупцією її не стає відчутно менше.


Відповіді треба шукати в наявному суспільно-політичному договорі.


Переважна більшість громадян хоче насолоджуватись можливістю "обходити" державу, мінімізувати податки або не платити їх взагалі. А держава, в особі інституцій, на це має закривати очі і самостійно боротися з дисбалансом – наприклад, позичати.


Так і живемо: хто спритніший, той "на потоках". Хто звик працювати чесно та фахово, той змушений вдовольнятися тим, що йому дістається, переживати, щоб взагалі не звільнили.


Інший бік цього замкненого кола це відома фраза "друзям все – ворогам закон". Хоча взагалі важко дати реальну оцінку нашої законодавчої бази через її неналежне функціонування. Неможливо зрозуміти, що погано працює, а що добре, якщо майже нічого не працює.


У такій ситуації спроби щось змінювати можуть викликати ще гіршу ситуацію. Якщо більшість людей будуть їздити на червоне світло, то що саме треба змінювати у правилах дорожнього руху? Питання риторичне.


Чи є вихід? Так, безумовно. Він доволі болючий, але можливий. Визнати справжній стан речей, адже для належного лікування треба казати правду і лікарю, і пацієнту. Потім сформувати національну ідею та переукласти суспільно-політичну угоду між громадянами і державою. Перегорнути сторінку та почати жити за новими правилами.



Українське суспільство вже доросле і здатне на самоконтроль – може дотримуватися чітких правил, особливо з урахуванням того, що з іншого боку так само буде діяти держава з усіма її інститутами, включаючи правоохоронну та судову системи. Це завжди двосторонній рух.


В основі нового суспільно-політичного договору мають бути три базові принципи:


  • людина, її добробут, безпека, недоторканність прав та свобод є центром, навколо якого існують та розбудовуються всі процеси в державі;
  • податки платять всі;
  • невідворотність покарання за вчинені правопорушення чи злочини.


Головне зараз – казати правду, якою б болючою вона не була. Окозамилювання чи приховування справжнього стану речей з часом призводять до ще більших проблем та розчарування.



Не можна обманювати роботодавця. А для держави, інститутів та чиновників головний роботодавець – це громадянин.


Ілля Михайлов, для УП


Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.


Джерело статті: “https://www.pravda.com.ua/columns/2020/02/17/7240692/”

Другие материалы в этой категории: В Украине сузят дороги »

Social MEdia

228,480

Fans

21,563

Followers

20,563

Followers

8,125

Subscribers

2,253

Subscribers

10,563

Followers